Правда про спорт, мистецтво спокуси, кохання в мозку – 5 книг, як варто прочитати влітку

У цих книжках перемагають у змаганнях, спокушають чоловіків і шукають причин своїх дитячих травм у появі Іншого. І все заради того, щоб зрозуміти одну-єдину істину: – хоч би як одіозно це звучало – не можна прожити без любові до своєї справи, якщо хочеш, щоб вона не стала рутинною роботою, а приносила насолоду.

Геннадій Ніколайчук. Спорт поза політикою. – К.: Саміт-Книга, 2024

Автор цієї захопливої книжки від самого початку нагадує, що обидва явища нашого життя, якому присвячена його дослідження – спорт  і політика – за всі часи були і залишаються пов’язані. Обидва об’єднані такими факторами, як гра, загальноприйняті правила, а також принцип змагальності. Натомість пошук особливостей цього зв’язку, а також розкриття можливостей спорту в політиці (і навпаки) – ось те, що вибудовує іноді справді неймовірні сюжеті в історії. У цій книжці ми дізнаємося не тільки про те, як з’явився спорт, ставши важливим явищем суспільного життя, але й про те, як він утворився на потужний механізм впливу на зовнішню політику. Спортивна дипломатія – ось те, що може змінювати хід історії, як доводить зокрема Олімпійські ігри в Парижі 2024 року, і про що нам постійно нагадує автор – вдумливий науковець і нинішній захисник нашого миру в лавах ЗСУ. «Не буду приховувати, я мав серйозні сумніви, що тема моєї праці – доцільна і її зрозуміють, – зауважує він. – Але все ж я вирішив кинути виклик, адже в українській політичній науці тематика спорту та політики була наче tabula rasa. Академічна наукова спільнота не палала бажанням схвалювати подібну сміливу тематику, а тим більше – допускати подібні теми до захисту, адже в суспільстві був сформований стійкій стереотип – «спорт поза політикою». Тож мені довелося стати піонером певного нового напряму дослідження. Я пішов цим шляхом… і переміг!»

Роберт Грін. Мистецтво спокуси. 24 закони переконання. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024

Ця книжка – незамінний підручник для того, хто прагне влади і хоче здобути її шляхом переконання. Причому не важливо, яка саме влада мається на увазі, адже спокуса (саме про яку наразі й мова) – надійний інструмент, добре відомий усім впливовим людям – від ловеласів до релігійних лідерів, від керівників підприємств до очільників держав. І слід визнати, що автор книжки добре володіє знаннями про це, детально розповідаючи, як навчитися майстерно користуватись спокусою, аби досягати власної мети у будь-якій сфері. «В умовах насильства й жорстокості ці жінки перетворили спокушання на витончене мистецтво, найвищу форму влади та переконання, – нагадують нам про стародавні часи. – Вони навчилися впливати насамперед на свідомість, стимулюючи фантазії, змушуючи чоловіка жадати більшого, створюючи картини надії та відчаю — у цьому й була сутність спокушання. Їхня влада була не фізична, а психологічна, не насильницька, а непряма й хитра. Ці перші великі спокусниці скидалися на генералів, які планують знищити ворога; і справді, ранні описи часто порівнюють спокушання з боротьбою, жіночим поглядом на війну. Для Клеопатри це був спосіб консолідувати імперію. У спокушанні жінка більше не була пасивним сексуальним об’єктом; вона стала активним діячем, владною постаттю». Окрім історичних подробиць, із цієї книжки ви дізнаєтеся про те, як поліпшити вашу емоційну присутність у спілкуванні з іншими людьми; утримувати увагу співрозмовників, зберігаючи їхню зацікавленість вами; опанувати мистецтво сміливих рухів і впевнено застосовувати найуспішніші стратегії спокуси.

Алі Гейзелвуд. Кохання в мозку. – Х.: Віват, 2024

Історія, розказана у цій книжці, також має свій «стародавній» бекграунд. Ця історія логічно втрачає більшу частину своєї крутості, якщо переміститися десь на десяток років у часі, в момент, – підтверджує автор, – коли П’єр потрапить під кінний екіпаж, залишивши Марію одну з двома дочками. І 1906 року розкривається справжня мораль: не варто вірити, що близькі люди залишатимуться з вами назавжди. Так чи інакше, але вони всі зникнуть. Може, одного дощового ранку вони посковзнуться на вулиці Дофіна й чиясь голова потрапить під колесо кінного екіпажа. Може, викрадені прибульцями, вони розчиняться в безмежності космосу. Або за шість місяців до весілля займуться сексом із вашою найкращою подругою, змусивши вас скасувати шлюбну церемонію і за умовами застави втратити чималу купу грошей”. Тим не менш, у самому романі його героїня, фіолетововолоса Бі Кеніґсвассер, певною мірою лицарка-джедай, берегиня цілосвітньої рівноваги, чинить, як учинила б Марія Кюрі. Авжеж, пані Кюрі пристала б на пропозицію очолити проєкт своєї мрії від NASA. Але керувати проєктом разом із Леві Вардом — нізащо! Заклятим ворогам краще працюється в різних галактиках, стверджував Леві-аспірант. І має статися лиха пригода, щоб одного (насправді першого ж) робочого дня Кеніґсвассер опинилася в міцних обіймах Варда. І поки дівчина намагається давати собі раду без потрібного обладнання, колегіальної підтримки та, як їй ввижається, кар’єрних перспектив, саме Леві перетворюється на союзника й очей із неї не зводить. Від нових можливостей їй палають нейрони. Та коли настає час ризикнути власним серцем, Бі мусить відповісти на критично важливе запитання: як учинила б Бі Кеніґсвассер?

Джеймс Холліс. Проєкт «Едем»: У пошуках чарівного Іншого. – К.: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2024

На противагу дружбі та коханню у попередньому романі, ця книга розвінчує ілюзію про те, що хтось Інший з’явиться в нашому житті, захистить, врятує, допоможе стати собою. Автор змушує нас замислитися над тим, хто ми, що відбувається всередині кожного з нас і в наших взаєминах з іншими, а також усвідомити нашу особисту відповідальність за своє життя і за стосунки, в які ми вступаємо. По сут, це заклик до індивідуального зростання, а не пошуку порятунку завдяки іншим, з чим автор зітнувся ще замолоду. «Під час Другої світової війни, коли я був ще дитиною, – дізнаємося ми подробиці цього процесу, – була дуже популярною пісня «Час настав». У ній були рядки, які впали мені в пам’ять: «Скоро ти пливтимеш / У далекому океані. / І там, вдалині, / Прошу, не забувай мене. / Повернувшись, ти побачиш, / Що я тебе чекаю». Я спеціально приходив на перон, щоб побачити, як від’їжджали на фронт солдати і матроси, і розумів, що означали опубліковані в газетах списки вбитих, поранених і зниклих безвісти, а також золоті зірки, які з’являлися на вікнах”. Чомусь (я можу лише здогадуватися про причину, але не можу її зрозуміти) одного разу я заспівав цю пісню на вулиці і голосно розридався, але мені зовсім не було соромно. Тільки зараз я можу сказати, що тоді, задовго до повного усвідомлення сенсу прив’язаності і втрат, тривоги сепарації, туги та непоправної втрати, я якимось чином розумів, що в цих рядках пісні відбилася вся глибина нашої несамовитої мандрівки».

 

 

 

Марі Бенедикт. Єдина жінка в кімнаті. – К.: Ще одну сторінку, 2024

Це напрочуд сильний роман, заснований на неймовірній правдивій історії ікони стилю, чий новаторський винахід назавжди змінив те, як виглядає комунікація сьогодні. Краса врятувала героїню цієї історії від Голокосту, від нацистів та їхньої партії, яка саме набирала сил у гітлерівській Німеччині та Європі, що спонукало її до шлюбу з австрійським торговцем зброєю. Бувши поруч зі своїм чоловіком, вона випадково почула про плани Третього Рейху і зрозуміла всю трагедію, яку несе політика Гітлера. Вона вигадала, як втекти із сімейного замку, і завдяки вихору подій опинилася в Голлівуді. Вона стала Геді Ламар – зіркою кіноекранів. Але ця вродлива жінка приховувала таємницю, більш разючішу, ніж її походження чи шлюб,- вона була винахідницею. І мала ідею, яка могла допомогти Америці боротися з нацистами… «На мить заплющивши очі, я поринула всередину вого єства, геть відкидаючи Геді Кіслер і всі її дрібні мтурботи й дріб’язкові поривання. – починає героїня свою оповідь. – Я зібралася із силами заново і ввійшла в роль імператриці – з властивою їй. жорсткістю та її серйозними обов’язками. Розплющивши очі, я впевнено поглянула на своїх підданих. Переді мною постала публіка: Я побачила, що глядачі аплодують не в зручних, обтягнутих червоним оксамитом театральних кріслах, – вони підвелися зі своїх місць і плескали стоячи. Це велика честь, якою віденська публіка обдаровує вкрай рідко. Як імператриця я цього заслуговувала, але як Гелі – я задумалася: ці оплески справді для мене чи. може, для іншого виконавця ролі у виставі «Сісі»?»

 

 

Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Вона

Не пропустіть